Про те як воно насправді, кажуть беспристрасні цифри статистичних даних.

Скільки нас?

У червні 2005-го Держкомстат оприлюднив доповідь “Ринок праці в Україні у 2004 році”. Згідно неї, кількість працюючих за наймом на підприємствах, організаціях та у окремих громадян у минулому році. зменшилася порівняно із 2003-м на 3,9 % та становила майже 17 мільйонів осіб, або 83,6 відсотка всіх зайнятих. Поряд із цим збільшилася кількість самозайнятих, та зменшилася чисельність “роботодавців”.

Чисельність населення, зайнятого в економіці України у 2004:

Звичайно, не всі, хто працює за наймом є пролетарями, тобто людьми, що живуть за рахунок продажу своєї робочої сили (сукупності розумових та фізичних здібностей до створення матеріальних благ). В категорію працюючих за наймом статистика включає і управлінців, і міліцію, і привілейовану інтелектуальну обслугу правлячого класу.

Як же дізнатися більш точно про кількість українських пролетарів? Тут в пригоді стає дослідження, проведене Інститутом соціології Академії наук за програмою “Українське суспільство. 1994-2004. Моніторинг соціальних змін”. Воно виявило послідовне зменшення частки кваліфікованих робітників серед населення України з 19,3 % у 1994 до 13,1 % у 2003. При цьому кількість некваліфікованих робітників залишалася майже незмінною, або навіть зростала. У 2004 зафіксовано зростання чисельності кваліфікованих робітників до 15,6 %. Разом із некваліфікованими вони становили 19,9 відсотка усього населення України, що в абсолютних цифрах становить 9,4 мільйона осіб. Серед усього зайнятого населення власне робітники становили найбільшу групу – у 44,8 %, а серед працюючих за наймом – переважну більшість – 55,4 відсотка.

Яка зарплатня?

Про рівень життя сучасного українського пролетаріату дозволяють судити дані того ж Держкомстату щодо розподілу найманих працівників (тобто не тільки робітників) за рівнем заробітної плати.

Розподіл працівників за рівнем нарахованої зарплати в червні 2005 (%)

Свого часу Карл Маркс довів: заробітна плата – це не сума виробленої робітником вартості, а вартість відтворення його робочої сили, тобто та сума, яка потрібна працівникові, щоби він після роботи дійшов до дому й наступного ранку знов зміг прийти на роботу, а після того, як не зможе більше працювати й вийде на пенсію, на його місце прийшов син або дочка. Отже зарплата має включати як вартість відтворення робочої сили даного робітника, так і вартість відтворення наступного покоління найманих рабів. Українським капіталістам і чиновникам вдалося настільки знизити ціну робочої сили на ринку праці, що трударі нашої країни змушені самі шукати інші, окрім зарплати, засоби щоб забезпечити своє існування. Для селян – це робота на присадибних ділянках, для городян – “ліві” доходи, халтури (їх кількість останнім часом істотно скорочується, бо їх беруть під свій контроль власники засобів виробництва).

До речі

Прибічники того чи іншого прем‘єра чи президента дуже полюбляють вказувати, що от, мовляв, завдяки йому чи їй (Ющенко, Януковичу, Тимошенко тощо) в нас збільшили зарплату, погасили борги по зарплаті, ми можемо хоч якось жити. При цьому забувають: завдяки всім нашим прем‘єрам і президентам, завдяки капіталістам чи, як їх називають з високих трибун, “національним товаровиробникам” чисельність населення України зменшилася з 52 мільйонів осіб у 1991-му до 47 мільйонів у 2005 році., тобто на п‘ять мільйонів. Ще понад п‘ять мільйонів громадян (п‘ята частина всіх працездатних) працюють за кордоном. І саме цим останнім ми маємо завдячувати тим, що середня зарплата в нашій країні зросла хоча б до прожиткового мінімуму. Не дивно, що чиновники та роботодавці вже три роки поспіль кричать про катастрофічне зменшення трудового потенціалу та дефіцит робочої сили. Виїзд найактивнішої частини пролетарів за кордон та небажання решти народжувати нових рабів змусили таки вітчизняних капіталістів підняти трохи рівень зарплат, пенсій, інших соціальних виплат.

Як відомо робоча сила має ту відмінність від інших товарів, що саме вона може створювати додаткову вартість, тобто вартість, що залишається після відрахування витрат на її власне відтворення. Якщо, наприклад, робітник створює продукції на 1000 гривень (за вирахуванням інших виробничих витрат), то власник платить йому зарплату у 453 гривень, що необхідні для його відтворення як робітника. А може й менше, якщо знає, що він може найняти робітників за меншу платню. Саме вкрай низька ціна робочої сили в Україні, спричинена в тому числі й неорганізованістю та невмінням наших робітників спільно боротися за свої права, й обумовила конкурентноздатність деяких видів української продукції на світовому ринку (наприклад, чорної металургії). На цьому базується широко розрекламоване зростання ВВП та менш відоме, зате значно більше за розмірами зростання прибутків українських капіталістів. Кількість доларових мільярдерів за останні два роки зросла в Україні вдвічі (до компанії Рината Ахметова та Віктора Пінчука додалися віце-президент Індустріального союзу Донбасу Сергій Тарута та лідер фінансової групи “Приват” Ігор Коломойський), кількість мільйонерів, мабуть, вимірюється вже сотнями.

Українська буржуазія добре усвідомлює свої класові інтереси й добре навчилася перетворювати людей у бидло, змушуючи їх не тільки працювати за жебрацьку зарплату, а й голосувати за своїх хазяїв та наглядачів. А коли усвідомить свої класові інтереси український пролетаріат, що утримує своєю працею все суспільство, залежить і від нас самих.