Після комерційного успіху свого кінороману про пригоди американської красуні-авантюристки серед безмежних російських просторів Міхалков, здається, знайшов власну формулу успіху: експортно-видовищний варіант “а ля Рюс” плюс зіркові актори плюс ностальгійна мораль “белой акации цветов эмиграции”. “Статський радник” (формально режисером фільму заявлено Янковського-молодшого, проте його функції наразі суто декоративні) щедро демонструє весь цей джентльменський набір. Одначе різницю між двома проектами видно і неозброєним оком. “Сибірський цирульник” має право називатися художнім твором, натомість історія про Фандоріна і терористів – звичайнісінька агітка.

За винятком “великолепного” Міхалкова-Пожарского зі стандартним набором своїх коронних жестів, акторська гра тут майже відсутня. Вбрані у розкішні віц-мундири чи темні строї нігілістів персонажі пересуваються екраном, навіть не намагаючись щось там переживати. Меншиков-Фандорін – узагалі поза конкуренцією: лялька з музею воскових фігур на коліщатках. І обов‘язковий монблан штампованої культурологічної попси, на вершині якого Фандорін у кімоно та його японський слуга фехтують дерев‘яними мечами. “Ги-ги-ги”, – почув я від зграйки тінейджерів, які поряд зі мною спостерігали за екраном, похрустуючи поп-корном. Там якраз наш статський радник – ну, чистий тобі Нео у легендарному епізоді з агентом Смітом – хвацько ухиляється від куль. Правильно, “ги-ги-ги”, і естетам та кіноманам на цьому “хвільмі” робити нічого.

Однак для психоаналітика і соціолога роботи – непочатий край. Бо перетворити метафізичну драму революційного визвольного руху в імператорській Росії на плаский комікс – це таки щось. Принаймні, минулорічний блокбастер Карена Шахназарова “Вершник на ймення Смерть”, вибудуваний на цьому ж “матеріалі” есерівського терору, зберігав хоча б елементарні правила пристойності, уникав лобової однозначності, граючись у підтексти та підліткову достоєвщину. У Міхалкова ж – виключно лексика монархістського плакату з неодмінним “Боже, царя храні” у фіналі. Лідер бойовиків Грін (прочитавши роман Акуніна, на основі якого знято стрічку, розумієш, що його прототипом був Григорій Гершуні – перший керівник Бойової організації партї есерів) – похмурий відлюдник, що вміє тільки вбивати. Його товариші – ріжуться в карти і готові вчепитися в горло один одному. Революціонерка “Ігла” – фригідна стара діва. Доцент Аронзон, на квартирі якого переховуються бойовики – карикатурний типок, що уособлює “мечущуюся” російську інтелігенцію. Почуття ніжності у цих людей викликає тільки процес виготовлення бомби.

Безсенсово акцентувати на фальшуванні авторами “Статського радника” духу й букви історії, з фактами “на руках“ доводити, що реальний Гершуні анітрохи не схожий на екранного Гріна, що бойовик Іван Каляєв, вийшовши з бомбою проти Великого Князя Сергєя, відступив, побачивши поряд з ним дружину і дітей, що, зрештою, есери не були марксистами і тому не могли, як у фільмі, виголошувати спічі про “боротьбу пролетаріату”... В подібній голлівудській стилістиці реальна історія – це прикре непорозуміння. Та Нікіта Сєргєіч робить не просто собі кіно. У Росії пітерських феесбешників і постєльцинських олігархів він “робить” державну ідеологію. А там якраз визрівають події. У вінценосного монарха... перепрошую, у законно обраного президента – можуть бути великі неприємності. Про подвоєння ВВП як національну ідею Росії більше ніхто не згадує. Рейтинг жалібно звісив хвоста донизу, бюджетники мітингують, робітники страйкують. Коротше кажучи, не до психологічних тонкощів. І постарілого сера Генрі кличуть до його Баскервільського маєтку, щоб врешті-решт поставити на місце усіляку бісівщину, що заважає шановним та заможним спокійно насолоджуватися життям.

У фіналі стрічки Фандорін, повернувшись на державну службу, крокує Москвою на тлі церковних бань. Він має врятувати істеблішмент від усіх супостатів – нігілістів. Він має випромінювати впевненість. Але, правду кажучи, в очах хорошого актора Олега Меншикова читається лише одне : “Коли ж воно нарешті все закінчиться”. Скоро, Олеже Євгеновичу, дуже скоро.