Табори… Табори… І далекі, і близькі…
Табори українські – неначе фашистські – Інквізитори давні… Не можуть чужинці
Так карати людину, як свої українці!
Скільки, скільки людей в таборах України
За поцуплені з голоду хліба крихтини?
Довели нас до злиднів нові «патріоти» –
Розвалили державу, лишили роботи,
Одурили за внески, а їсти щось треба
Бо не падає мана з синього неба.
В таборах дистрофія – тануть в‘язні, як віск,
В таборах геноцид підіймається в зріст…
Довели нас мовчазних до межі, до крайності,
Окрутили оманою, позбавили крил…
І радіють у голос о правах і гуманісті,
Хоч в‘язниць стало більше ніж лікарень і шкіл.
І не так вже далекі але й не близькі,
Табори скрізь і поруч на варті стоять…
І вівчарки, і вишки, як гляну, – фашистські,
Та на вишках я бачу українських солдат.
Перевертні, іуди дорвались до влади
З кожним роком біднішає наше життя…
І довіри нема до Верховної Ради
Бо вона не несе для людей майбуття…
Скільки років пройшло «незалежності» нашій?
А підсумки? – Спливає добро за кордон
На рахунки іуд – «патріотів» вчорашніх…
Що ж мовчиш ти про це, український закон?
Схаменіться, пани! Бо в народному вирі
Не почує ніхто ні благань, ні виття,
Бо пора вже, пора вже гострити сокири,
Скільки можна терпіти ганебне життя?!

В. А. Чайковський